Мухтар Ауезов 

БРАТ НАШ, ДРУГ НАШ

Тарас Шевченко належить до славної плеяди тих синів людства, які являють собою і світлий підсумок минулого свого народу, пройденого ним історичного шляху, і велику надію, творчу волю народу, спрямовану у прийдешнє. Тарас Шевченко, який прислухався до скорботних голосів цілих поколінь кобзарів, зачарований думами їхніми і ввібрав у себе мелодії їхніх віковічних струн, всотав у своє щедре й бунтівне серце все найпотаємніше, чим був сильний волелюбний дух українців.

Шевченко розкрив можливості народного поетичного генія, що дрімали сотні років. Він втілив високі поривання свого покоління, став творцем дивовижної лірики. Його поезія – воістину дума народна, дума сивочолого бувалого бійця, дума скорботної і передчасно постарілої матері, яка все ще очікує з битви синів своїх, дума підневільної дівчини-наймички, що оплакує свою долю. Дума неньки-України!

Пристрасна любов Шевченка до природи, що так щедро обдарувала його батьківщину, хвилює, викликає любов у людини будь-якого краю. Ми залюблені в заповітні береги Дніпра, хоча більшість із нас ніколи не бачили його красот. Своєю чуйною душею поета, народного заступника, художника-живописця Тарас із хвилюванням сприйняв навіть біднувату природу казахської напівпустелі, похмурих берегів у закинутому безлюдному краї.

Були поети – борці за високі ідеї в Росії. Історія багата ними. Але ніхто стільки не терпів, скільки Тарас. У дитинстві – напівраб-кріпак, у зрілу пору в’язень, вигнанець на далекій чужині. Ніхто, як він, у всій літературній Росії так послідовно й гнівно не боровся проти царизму. У засланні його позбавили пера і фарб, але не могли позбавити громадянської думки, не могли відібрати у нього заповітного – непрощаючих дум поета-судді.

Простий люд довіряв струнам кобзарів мрію про волю, а голосом Тараса Шевченка, його поезією-закликом він розгорнув знамено боротьби за народ і не лише український.

Як син казахського народу, я сьогодні усвідомив одну гірку істину. Поява Тараса Шевченка в казахському степу тих часів була жорстоким, але й пречудовим фактом. Дуже гірко, що він не зустрів там жодного з найкращих синів казахського народу – борця за свободу.

А між тим у іншому далекому кінці Казахстану, на березі Іртиша, у Семипалатинську, 1856-го, за рік до закінчення заслання Тараса Шевченка, відбулася пам’ятна зустріч Достоєвського з Чоканом Валіхановим. І в цю пору Достоєвський дав Чокану такий світлий заповіт, який досі не можна забути. Першому молодому казаху-ученому Чокану Валіханову Достоєвський, який глибоко любив його, радив стати освіченим заступником свого народу і показати, що таке казахський степ для Росії. Ця порада – одна з тих насінин, що сходили яскравими квітами дружби у випаленому спекою степу.

Шевченко не лише спостерігав злу долю казахів, їхнє життя, їхній національний побут. Він відображав степ і його жителів як поет і художник-живописець.

Син пригнобленої України, засланий на древню землю казахів, живучи серед них ціле десятиліття, він карався їхнім горем, горем знедолених і гнаних, і цю свою спопеляючу лють проти гнобителів він міг би вселити в того ж Валіханова, у просвітителя Ібрая Алтинсаріна, а через них, пізніше, в Абая. Тим самим він міг би сприяти ще більшому розвиткові ідейного і навіть художнього мислення народу, і в результаті цього національне, соціальне, культурне самоусвідомлення казахів могло б зробити гігантські кроки ще в ту епоху лихоліть.

Такі особистості, як Шевченко, заповнюють собою пустельність цілих віків.

Щасливий український народ, оспіваний у трагічну пору минулого голосом Великого Кобзаря, брата нашого, друга нашого!

(1961 р.)

Переклад з російської Л.Ясинського.

 

***

Жамбил Жабаєв

ТАРАС

Слушал я звонкий напев соловьиный,

Слушал я песни твои, Украина.

В степи летели они по утрам,

Плыли, как лебеди, по водам Днепра.

Песни твои, мой любимый Тарас,

Вместе с народом я слушал не раз:

Горы склонялись и степи внимали

Голосу гнева, страданий, печали.

Черное небо тебя истерзало.

Песни железным арканом связало.

Руки твои в кандалы заковало.

В клетке холодной мечты схоронило.

С родиной милой тебя разлучило.

Счастье непознанное отравило.

Пел ты и плакал, великий Тарас.

С кровью текли твои слезы из глаз.

Пел ты, и черные силы земли

Песен твоих заглушить не могли.

Жажду ты в пламенном сердце носил.

Песней царей и господ ты косил.

Вместе с тобою, товарищ желанный,

С песней острой, как меч восьмигранный,

Старый Джамбул свою месть проносил.

Старый Джамбул, не пугаясь, разил

Баев и ханов, князей и царей.

Наших, Тарас, вековых палачей.

В степи казахов, в неведомы дали

Песню твою под штыками пригнали.

Светлую песню твою, Украина,

Смелую песню любимого сына.

Слушал я песню в завьюженных кстау,

Слушал в безмолвных степях Мангистау.

Шел и Джамбул этой черной тропой

С цепью раба и разбитой домброй.

Шел я с тобой. Мы друг друга узнали.

Шли мы, два брата, и молча слагали

Песню свою на родных языках;

Ветры несли эту песню в песках.

Шли мы, любимый, в безлюдье степном.

Шли мы и пели с тобой об одном.

Шли мы, как зубры, чуждаяся стада,

Шли мы, как зебры, на зов водопада.

В песнях хранили мы, в песнях несли

Правду великую. Долго мы шли…

Все, что лелеял ты, все, что искал, –

Я на любимой земле увидал:

Солнце лазури, счастливый народ,

Землю, что стала, как пышный енот,

В розах, цветах и дыханье степей,

В свежести наших озер и морей.

Сердце мое молодое стучит,

Слышишь, Тарас, твоя песня звучит…

Песня бушует, как горный прибой

Не умолкающего океана!

Песня бушует и песня зовет.

Враг недобитый к границе ползет,

К нашему житу, к степям и долинам.

Будь же готова, моя Украина,

Грозным ударом огня и булата

Встретить презренного черного ката,

Катову участь – могилу свою!

 

1939 рік

Переклад П.Кузнецова.

___________

* Пісню написано з нагоди 125-річного ювілею Тараса Шевченка. Записав Т.Жароков. Уперше надруковано в день народження Кобзаря 9 березня 1939 року в газеті «Социалистик Казакстан». Твір включено в усі основні збірки поезій видатного акина.