На початку травня весь світ святкує закінчення Другої світової війни. 22 листопада 2004 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію, у якій проголосила 8 та 9 травня Днями пам’яті та примирення.

Україна приєдналась до цієї світової традиції з 2014 року, оскільки святкування річниці закінчення Другої світової війни не є приводом для мілітаристської пропаганди, а є можливістю згадати усіх жертв тих страшних років. Новим символом став червоний мак, новою датою 8 травня – День пам’яті та примирення.

Загальновідомо, що радянським керівництвом День Перемоги був директивно призначений не точно на дату капітуляції Німеччини, а на день пізніше, напевно, для виділення ролі СРСР у перевазі над Німеччиною та присвоєнні перемоги над нею.

Мак є міжнародним символом цивільних та військових жертв збройних конфліктів, починаючи з 1914 року. Ідея використовувати червоний мак як символ пам’яті з’явилася під впливом вірша військового лікаря та поета, учасника Першої Світової війни Джона Мак-Крея «У полях Фландрії». У той же час в українському фольклорі символ маку вважається традиційним – за легендою маки цвіли там, де пролилась козацька кров.

Ці зміни досить швидко й легко сприйнялися українським суспільством, оскільки відбуваються на тлі сучасних екстремальних переживань. Нинішня війна на сході України допомогла багатьом українцям побачити й зрозуміти, як багато неправди про минулу війну оточувало їх. Вони більше не вірять тому, що говорила радянська пропаганда, і тому, що повторює сучасна російська.

Адже перемогу в Другій Світовій війні одержала не Росія, як любить заявляти російська пропаганда, а всі республіки колишнього СРСР, а також країни антигітлерівської коаліції внесли свій внесок у досягнення Перемоги. Значний внесок у Перемогу, а також і у звільнення України внесла й Республіка Казахстан.

Загальні втрати України в тій війні оцінюються у 8-10 мільйонів життів: у ході бойових дій і в полоні загинули від трьох до чотирьох мільйонів військових, членів підпільних організацій і цивільних, від чотирьох до п’яти мільйонів цивільних осіб загинуло через окупаційний терор та голод у тилу. У результаті бойових дій в Україні було зруйновано більш ніж 700 міст і селищ, десятки тисяч сел. Київ знищили на 85%, Харків – на 70%, великих руйнувань зазнали Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, повністю був знищений Тернопіль.

                           

                                                                 Вулиці Києва після звільнення

У той же час Україна дала Червоній армії 7 командувачів фронтами й арміями, 200 генералів, більше 6 мільйонів солдатів, сержантів і офіцерів. Близько 120 тисяч українців зі зброєю в руках зустріли нацистів у вересні 1939 року в складі польської армії. Сотні тисяч українців боролися з нацистами в Русі Опору.

Разом з тим, сучасна російська пропаганда значно недооцінює й свідомо замовчує внесок казахстанського народу в Перемогу в Другій світовій війні.

За час війни в Казахстані було сформовано 25 бойових з’єднань і 50 частин. Говорячи про їхній бойовий шлях, Перший Президент Казахстану – Єлбаси Нурсултан Назарбаєв підкреслив: «З Казахстану пішли на фронт більше 1 мільйона 700 тисяч чоловік. Це одна четверта частина всього населення. З них загинув або пропав без звістки кожний другий». У Казахстані немає родини, що війна обійшла б стороною. 500 казахстанців стали Героями Радянського Союзу, четверо - двічі Героями, більше ста - повними кавалерами ордена Слави. Чи ледве не в кожному підмосковному селі стоять скромні обеліски під червоною зіркою. Лежать під ними сини різних народів, що встали у важкий час на захист Москви. У тому числі й казахстанці.

Про участь у битві за Москву воїнів 316-ї Панфилівської дивізії, сформованої в Казахстані влітку 1941 року, знають багато хто. У першу чергу по книзі видатного казахстанського воєначальника Бауиржана Момишули «Волоколамське шосе». Але в захисті міста, а потім і в контрнаступі брали участь і інші з’єднання, які були сформовані на території Казахстану: п’ять стрілецьких і кавалерійських дивізій і три стрілецькі бригади з Казахстану на смерть стояли під Москвою.

                                                            

                                           Видатний казахстанський воєначальник Бауиржан Момишули

Зовсім недавно, у 2018 році, завдяки українським історикам і діаспорі казахстанців в Україні стала відома історія 106-ї кавалерійської дивізії, що формувалася у місті Акмола у березні 1942 року.

Уже в травні 1942 року 106-а дивізія просто зникла, випарувалася в «казані» поблизу міста Красноград Харківської області України в числі інших численних формувань із аналогічною сумною долею. Мала місце злочинна недбалість з боку радянського командування, коли практично три армії були кинуті напризволяще, а війська були попросту залишені на неминучу загибель. І бійці 106-ї Казахстанської кавалерійської дивізії в тому числі. 

До речі, в архівах був знайдений досить характерний документ. «Цілком таємно. Акт приймання 106-ї дивізії. Чисельний склад дивізії: 4 091 чоловік Озброєння: Автомати: 0. Нагани: 0. Гвинтівки: 102. Міномети 50 мм: 43. Міномети 82 мм: 18. Коні: 3 180...»

Таким чином, акмолинські кавалеристи були озброєні переважно шашками. Проти танків... А військове керівництво СРСР їх кинуло в бій, як і інші не підготовлені частини.

                             

                                                                                  Кавалерійська атака

В Україні свято шанують пам’ять про мільйони загиблих у тій страшній війні. Тисячі пам’ятників воїнам-визволителям від фашистських загарбників, які загинули під час Другої Світової війни, та жертвам фашизму розкидані по всій Україні. 

На згадку про ці бої і загиблих у них в Україні планують установити 2 пам’ятники. Перший пам’ятник буде встановлений напроти школи, у житловому мікрорайоні Краснограда Харківської області, де вів останні бої 6-й кавалерійської корпус, до складу якого входила 106-а дивізія.

Другий поставити на місці так званого «Дулага-205», де утримувалися радянські військовополонені. Під відкритим небом, практично без їжі й води, під жарким сонцем. Майже ніхто не вижив (близько 150 000 чоловік).

Жертви Казахстану в Другій Світовій війні поступаються тільки тим республікам колишнього Союзу, по яких безжалісна війна прокотилася двічі - спочатку із заходу на схід, а після цього у зворотному напрямку. По наявним до теперішнього часу даним, Казахстан втратив на фронтах 601 011 чоловік. Втрати одного Казахстану майже дорівнюють військовим втратам двох союзних армій – США й Великобританії.

Пам’ять про війну була центральною в радянській післявоєнній ідеології. Поступово це свято відсунуло на задній план навіть 7 листопада – річницю Жовтневої революції, перше й найважливіше свято радянських комуністів. Велика Перемога була останнім найгучнішим акордом міфу, який мав підтвердити правильність обраного радянським керівництвом курсу, потужність і непереможність комуністичного режиму.

Міф про «Велику Перемогу» продовжував жити і після падіння Радянського Союзу. У кожній з колишніх республік, а тепер у незалежних державах, регулярно відзначається чергова річниця 9 травня. 

Але для російського керівництва це не тільки данина традиції або історична інтервенція, «Велика Перемога» знову стала ключовою тезою нової державної ідеології Кремля.

Це свідчить про те, що Росія не просто реанімує старі історичні міфи, але й намагається їх активно експортувати.

Реанімація концепції «Великої Перемоги» є лише одним з елементів нової політики Кремля, суть якої складається у відновленні російського впливу на пострадянському просторі. Для цього використовується все: і енергетичний шантаж, і наявність російськомовного населення, і навіть сам факт володіння ядерною зброєю. Не останнє місце в цьому арсеналі приділяється так званій «загальній історії», основними пунктами якої є концепції «Великої Вітчизняної війни», «Великої Перемоги» і радянські міфи про цю війну.

                            

                                                                                   «Ніколи знову»

Все частіше в річницю Перемоги в Другій світовій війні російськими пропагандистами використовується термін «Можемо повторити», напевно, як для залякування можливих «ворогів», так і для «стимулювання» до дружби  друзів, що залишилися.

В Україні ж ми використовуємо слогани «Пам’ятаємо. Перемагаємо.» і «Ніколи знову» у надії не допустити навіть можливості повторення настільки страшного масштабного збройного конфлікту.