Згідно з постановою Ради Міністрів СРСР № 3214 від 10 вересня 1947 року насильницькому виселенню на спецпоселення на територію Казахстану підлягали "сім'ї учасників банд Організації українських націоналістів (ОУН), пособники учасникам ОУН і члени їх сімей, кулаки-націоналісти і їх сім'ї". Затвердженим 3 жовтня того ж року "Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР з перевезення спецпоселенців із західних областей УРСР" передбачалося виселити 75 тис. людей. Однак незабаром Міністерство державної безпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тис. На початку 1950-х рр. чисельність "оунівців", виселених на спецпоселення, досягла 171,5 тис. осіб. Ще однією категорією осіб, які підлягали депортації, були ті, хто ухилявся від служби в Червоній Армії. Станом на 1 червня 1945 року тільки в Караганду було вислано 7536 таких "ухильників". Із закінченням війни з Німеччиною в Україну до 1947 р повернулося понад 1 млн. чоловік з числа українців, вивезених на роботу до Німеччини. Майже 300 тис. З них відразу були відправлені нібито за державну зраду в східні райони СРСР, в тому числі і в Казахстан.

У республіці існував і унікальний за своїм призначенням АЛЖИР - Акмолинський табір дружин зрадників батьківщини, контингент якого складали дружини засуджених за політичні злочини, діти.

За деякими даними, в 1938 році в таборі перебувало близько 8 тисяч ув'язнених жінок.

Табір складався з декількох саманних бараків, чотирьох вишок і колючого дроту.

Жінок привозили в АЛЖИР з усіх кінців країни. Місць для ув'язнених не вистачало. І новоприбулі самі будували собі бараки в пургу і заметіль, спеку і дощ, встановлювали в них нари. Замість матраців кидали на дерев'яний настил солому. Для опалення бараків жінки косили очерет, який протягом двох зим був основним видом палива. Але він давав так мало тепла, що температура в бараках не перевищувала 6-8 градусів.

Потрапивши до табору, жінки позбавлялися прізвища, національності, найчастіше і громадянської професії. Звання на всіх одне - ворог народу, зрадник батьківщини. Розрізняли і відрізняли людей з особистих табірним номерам на спецнашівках - на спині, рукавах, колінах - мішенях в разі втечі. Але, незважаючи на всю трагічність і абсурдність ситуації, в'язнями табору були молоді, красиві жінки, багато з дітьми, навіть з грудними.

 

У таборах була висока смертність. З 1940 по 1950 роки в Карлазі померло 10 000 ув'язнених. У 1943 році щомісяця помирало по сотні людей.

Зараз на місці колишніх «островів» ГУЛАГу зведені стели і обеліски, присвячені жертвам і мученикам масового терору. Практично нічого не залишилося від колишніх таборів, за якими навіки поховані зламані долі, нездійснені, унесення жорстоким вітром сталінського режиму.

 

В цілому в період з 1921 по 1954 роки в Казахстані було засуджено 100 тис. осіб, до 25 тис. з них була застосована вища міра покарання - розстріл.

30 травня дипломат Посольства України відвідала виставку «Архіпелаг Карлаг», яка відкрилася в Національному музеї в Астані та вшанувала пам'ять репресованих.

Виставка «Архіпелаг Карлаг» - це однойменна назва художньо-гуманітарного проекту Нурлана Дулатбекова. Автору вдалося зібрати унікальну колекцію фото і відео, розповіді очевидців, документальні книги і літописи.

Для подальшої популяризації накопиченого досвіду Нурлан Дулатбеков запросив сучасних молодих художників, які спробували по-своєму на мові сучасних технологій розповісти про трагічні події минулого.

{video}https://youtu.be/ssJp9nq5NzM{/video}