Посольство України в Республіці Казахстан

, Київ 01:44

Українці в Казахстані

З історії еміграції українців до Казахстану.

Як стверджують учені-історики, поодинокі поселення вихідців з українських земель на території сучасного Казахстану мали місце ще в ХV-ХVІ століттях, коли окремі землепрохідці починали освоювати простори Зауралля, Сибіру, Північного й Східного Казахстану, Далекого Сходу.

Перші ж масові переселення носили насильницький, депортаційний характер і відбувалися в другій половині ХVІІІ століття. 1768 року, після придушення царськими і польськими військами антифеодального визвольного руху «Коліївщина» до Західного Сибіру (куди входив і Північний Казахстан) засилали гайдамаків, а потім, після знищення Запорозької Січі (1775 р.) – запорозьких козаків.

І перших, і других, попри їх бажання, змусили будувати форпости царизму для захисту земель, загарбаних імперією у «добровільно приєднаних» казахів, і подальшого проникнення Росії по долинах річок Яїк (Урал), Тобол, Ілек, Єсіль (Ішим), Іртиш все далі й далі, углиб казахських степів. На берегах Іртиша, зокрема, зводилися військові укріплення, що пізніше дістали в народі назву «Гіркої лінії». Услід за козаками і військовими вирушили в ці краї безземельні українські селяни, яких заманювали байками про нібито «вільні землі».

Згодом, у ХІХ столітті переселення вихідців з України у казахські степи були пов’язані з реалізацією царським урядом політики військово-козачої колонізації території Казахстану, здійснюваної з 20-х років ХІХ століття аж до Лютневої революції 1917 року.

Після скасування кріпацтва (1861 р.) «селянська колонізація» набула досить великих масштабів. А найбільший приріст переселенців за всю історію переселень українців до Казахстану відбувався на межі XІХ-XX століть та в перші роки Столипінської реформи. Наприкінці XІХ століття у Казахстані проживало, згідно з даними Першого загального перепису населення Російської імперії (1897 р.) 86,7 тис. українців, а до 1917 р. це число збільшилося до 700 тис. осіб.

Неабиякий імпульс цьому процесові надало ухвалення царським урядом після скасування кріпосного права «Временных правил в переселении крестьян на свободные казенные земли» від 1881 р. і закону «О добровольном переселении сельских обывателей и мещан на казенные земли и порядке переселения лиц означенных сословий, переселившихся в прежнее время» від 1889 р.), а також відкриття Сибірської залізниці (1894 р.), що проходила через Оренбург (тодішній адміністративний центр Казахстану) з відгалуженням на схід. По ній, а також по Транссибірській магістралі, західна траса якої (Челябінськ – Новосибірськ) була споруджена вже на початку XX ст., масово прибували українські селяни, вихідці з Київської, Волинської, Катеринославської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської та Чернігівської губерній.

Вони осідали вони переважно на території нинішніх Акмолінської, Костанайської, Західно-Казахстанської, Північно-Казахстанської та Східно-Казахстанської областей.

У 1871-1917 роках в Казахстані «осіло» 1,5 мільйона осіб 60-ти національностей. Питома вага українців у тутешньому населенні збільшилася з 1,9 відсотка в 1897 році до 10,5 відсотка в 1917-му. Саме у той період, вважають учені, був закладений «фундамент» української діаспори на терені Казахстану.

У 1926 р. українці складали 13,8 відсотка населення Казахстану. У деяких північних та південно-східних регіонах республіки частка українців сягала 30-40 відсотків від усього населення.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. у північно-західній і північно-східній частинах нинішнього Казахстану помітно активізувалося українське національно-культурне життя.

З розгортанням суцільної колективізації, індустріалізації та масових репресій 30-х років розпочався також процес примусового виселення з України так званих розкуркулених селян.

Велику кількість українців переселено до Казахстану й після так званого «золотого вересня» – у 1939-1940 рр., внаслідок депортації із Західної України.

У 1941 році з України евакуйовано чимало заводів та десятки тисяч фахівців, багато з яких залишилися тут на постійне проживання.

Наприкінці Другої світової табори і спецпоселення Караганди, Джезказгана, Акмоли поповнювалися колишніми військовополоненими, що побували у фашистському полоні, а також в’язнями-українцями, які брали участь у складі повстанських з’єднань ОУН-УПА, воюючи і проти фашистських окупантів, і проти радянських військ.

Чимало наших співвітчизників осіло в Казахстані у 1954-1960 роках – в період освоєння цілинних і перелогових земель. Лише в перші цілинні роки, практично з усіх регіонів України до Казахстану прибули за «комсомольськими путівками» та «оргнаборами» понад 300 тисяч молодих людей. Вони створили тут, зокрема, 54 зернових радгоспи.

Цілинна «хвиля» переселень тривала до кінця 1960-х років.

Згідно з переписами радянського періоду, українців у Казахстані 1926 року було 860 тисяч, 1939 року – 656 тис., 1959 року – 762,1 тис., 1970 року – 933 тис., 1979 року – 897,8 тис., 1989 року – 896 тис. осіб.

Динаміка чисельності українського населення в Казахстані періоду незалежності, за офіційними статистичним даними, виглядає так: у 1992 р. – 890 тис., у 1999 р.– 547 тис., у 2006 р. – 445 тис. осіб.

За підсумками Другого Національного перепису (25 лютого – 6 березня 2009 р.) в РК проживало 333,2 тисячі етнічних українців (2,1% від загальної кількості населення).

Чисельність українців у Казахстані, за неофіційними даними, наразі не перевищує 300 тис. осіб (1,8%). Місцями компактного проживання наших краян є Костанайська (78 тис. осіб), Карагандинська (45 тис.), Павлодарська (36 тис.), Північно-Казахстанська (36 тис.), Акмолінська (35 тис.) області.

Україна та Казахстан