Посольство України в Республіці Казахстан

, Київ 00:53

Казахстанські вчені про акина Таразі

ЄЛЄУКЄНОВ Шеріаздан,

доктор філологічних наук, професор

 

Слово про акина Таразі

Кому довелося хоча б раз поїздити по Мангистау, того довго не полишає незвичайне відчуття, ніби побував у країні досі незвіданій. Щойно відкритій. Сам вигляд серед суворої і випаленої землі городищ-усипальниць, куполи яких нагадують гостроверхі сакські шапки, підземні мечеті, лабіринти переходів, прикрашені унікальними орнаментами, батальними і мисливськими сценами, ввергає подорожнього в атмосферу казковості і мрійливості. В душі народжується якась світла ностальгія по старовині, хай і не такій уже далекій від нас у часі. Такій, як форт Шевченко. Архаїчне слово «форт» нагадує, що колись це селище було укріпленням у системі російських фортифікаційних споруд. У ті часи він носив назву Новопетровськ.

Тарас Григорович або як його називаємо ми, казахи, акин Таразі, прибув сюди тридцяти шестирічним бувалим у бувальцях солдатом. Якщо точно – 17 жовтня 185 року. Після Аральської дворічної експедиції його було знову заарештовано і заслано за порушення царевої заборони писати й малювати.

Відтоді минуло майже півтора століття (цю статтю написано 1997 року – Л.Я.). Час згладив багато чого. Нині чомусь не дуже хочеться розмірковувати на тему, як було тяжко на чужині, як відбував солдатчину, що була гірша од в’язниці. Нас більше цікавить питання: яким же чином у цих пекельних умовах йому вдавалося залишатися самим собою – поетом і художником. Звідки черпав силу-натхнення цей чоловік із трагічно опущеними донизу вусами і великою головою?

Зі священним трепетом обходиш місця, де жив він і творив. І все хочеться взнати до деталей, чи то висохлу під ногами землю, по якій у вечірню прохолоду в роздумах міряв кроки поет; старе дерево з мізерними голчастими листками, вкритими сизим нальотом, тобі щось шепне на вухо, відповість на твоє німе запитання.

Казахські поети не раз оспівували цю вербу. Описував її у своїй статті, присвяченій Шевченку, наш видатний письменник Габіт Мусрепов. Десь у глибині приаральських просторів, коло степового струмка стоїть розлога тополя. Місцеві жителі – казахи – вважають її «Еуліе агаш» – «Священним деревом». Шевченко-художник зобразив його в акварелі «Самотнє дерево». А опинившись у Мангистау, сам посадив вербу. З паралелі між зображеним одиноким деревом і тим, що потім назвали «Шевченківським деревом», і починає казахський письменник своє слово про великого Таразі.

Певне, обсяг газетної статті не дозволив Мусрепову продовжити розповідь про самотнє священне дерево, – адже Шевченко про це писав і в повісті «Близнецы». Наскільки глибоко образ священного дерева укорінився в серці поета, можна судити з того, що він створює один зі своїх шедеврів «У Бога за дверми лежала сокира».

Покинуте сокирою,

Огнем не палиме,

Шепочеться з долиною

О давній годині.

І кайзаки не минають

Дерева святого.

На долину заїжджають,

Дивуються з його,

І моляться, і жертвами

Дерево благають,

Щоб парості розпустило

У їх біднім краї.

Нарисовець-дослідник писав, що Шевченко садив дерево і копав колодязь у Мангистау, аби скрасити час, що повільно спливав. Судячи з тільки-но прочитаного вірша, нарисовець скоріш за все недооцінив задум Таразі. Самотнє дерево дороге для нього як символ героя, який вистояв під ударами долі. Воно нагадувало його власну долю, що не здавалася йому фатальною, попри найтяжчі випробування.

Як гласить давнє східне повір’я, гідний той життя, хто посадив дерево або викопав криницю. Шевченко здійснив і те, й те, – у нас, у Казахстані.

Він ще збудував землянку для схованки від полуденної спеки. Місцеві жителі бережуть її, відтворивши всю обстановку того часу. Спустившись у землянку, я пересвідчився, що тут поет не лише знаходив спочинок. У ній є все, щоб крадькома записувати рядки, що несподівано вирвалися з глибин серця, внести останні штрихи у те, що намалювала природа. А ще зануритися у нескінченні думи. Думи не тільки про себе і свій народ, але й про степовиків, серед яких жив.

Його останній прижиттєвий поетичний збірник «Кобзар», випущений у Санкт-Петербурзі 1860 році після повернення із заслання, так і починається з рядків:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?

Чом вас вітер не розвіяв

В степу як пилину?..

Вітер не розвіяв по степу думи Шевченко тому, що вони не були легковажними, мов пилинки. Його творча фантазія, що вирізняється своєю вражаючою і захоплюючою невичерпністю, працювала невпинно, створивши велику кількість поезій, повістей, а також близько 450-ти одиниць образотворчого мистецтва, з яких 350 картин присвячено життю та праці казахського народу.

Петербург був вражений і якістю цих робіт. Якщо його виступи на літературних читаннях користувалися незмінним успіхом, то художники захоплено відгукувалися про нього як про слов’янського Рембрандта. 1860 року Російська Академія мистецтв надала йому звання академіка.

Шевченко створив диво і в тому сенсі, що в його особі казахи здобули свого художника, народного глашатая та оборонця, який перед лицем усього світу розповідав правду про життя, побут і природу маловідомого колоніального краю, про митарства гноблених і гнаних. Напевне, жоден художник ще не зміг висловити так геніально національний гніт у сплетінні із соціальним, як це зробив Тарас Шевченко у полотні «Байгуші перед вікном». Потужний кулак, що погрожує з вікна чиновницького будинку, двоголовий орел на стіні фортеці, казахські хлопчики-обшарпанці, які просять милостиню, – цей епізод настільки об’ємний і змістовний, що читається як символ цілої епохи.

Той же імперський кулак висів тоді над Кавказом, де мюриди імама Шаміля билися успішно (і безуспішно) з регулярною царською армією. Власне, Шевченко ще й тому опинився 1847 року в казахських степах, що написав поеми «Кавказ» і «Сон».

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,—

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

З подібною ситуацією зіткнувся опальний поет і на новому місці, почувши одразу ж по прибуттю звістку про сумний кінець очільника національно-визвольного руху 1837-1847 років у Казахстані хана Кенесари, якому відтяли голову та відвезли у Петербург, де її було виставлено в якості музейного експоната.

Не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи, – приблизно так, напевне, треба тлумачити знамениту шевченківську серію «Притча про блудного сина» – зображення розпусного життя молодика, зіпсованого середовищем і неправильним вихованням. У серію входить малюнок «Покарання шпіцрутенами». Це моторошна правда про солдатчину і жорстокість епохи Миколи I.

Тут, і в деяких інших малюнках, зображено й автопортрет. Поет немовби проголошує себе свідком беззаконня й свавілля. У картині «Казахський хлопчик грається з кішкою» віддалік сидить і сам художник, спостерігаючи за розвагою свого маленького друга. Поет у глибокій задумі: нужда колисала цього хлопчика, якою ж буде доля його, коли кине його у вир життя?

Саме цей пафос солідарності зі знедоленими та обділеними викликав у багатьох поколінь казахських літераторів відповідні почуття вдячності українському побратимові, що знайшло своє вираження, наприклад, у виданні в різні роки чотирьох повноцінних збірників Тараса Шевченка в перекладі казахською, книги про життя і творчу діяльність поета. Особливо варто сказати про яскравий альбом «Щедрість душі», виданий 1982 року. Як ветеран казахстанського книговидавництва пригадую, що ми тоді придумали для альбома хай і не оригінальний, але точний заголовок. 350 картин про казахів – дарунка такого масштабу Казахстану жоден із представників інших народів не робив. Тільки щедра душа Шевченка дала нам можливість споглядати XIX століття Казахстану в портретах живих людей. І він один, якщо не вважати окремі начерки нашого Чокана Валіханова, лишив нам у спадок такий неповторний мистецький документ.

У нас – за бунтівним духом – Шевченка порівнюють із поетом-воїном Махамбетом, за багатством ліричної палітри – з Абаем. Із Шевченком звіряють свій поетичний годинник сучасні поети. Мої співвітчизники – українські друзі-казахстанці знають, що «Заповіт» казахською мовою блискуче переклав наш великий поет Абдільда Тажибаєв.

Дорогий і любимий образ Тараса Шевченка у новій вільній сім’ї нашої країни. Його пісні співають казахи, росіяни, представники інших національностей чисто українською шевченківською мовою: «Реве та стогне Дніпр широкий,//Сердитий вітер завива».

Доля виштовхнула його з лона кріпосних селян, обдарувала щастям вільної особистості, знову ввергла у прірву поневірянь. Він переміг усе. Він показав на ділі, як треба долати сугестивну владу імперської тиранії. Шевченка абсолютно неможливо уявити пригніченим, розгубленим. Ця непохитність, чистота, високий дух надали його мистецтву, його долі характеру цілковитої незалежності. Тому ним пишаються не лише в Україні. Ніхто, крім Шевченка, не зміг стати одночасно і кобзарем, і акином Таразі, і російським Рембрандтом. Могутній міжнаціональний розмах творчості, його незбагненна глибина й досконалість роблять такі натури гордістю всього людства. І в їх числі – великий син українського народу Тарас Шевченко.

 

«Казахстанская правда»,

22 травня 1997 року.

Переклав Л.Ясинський.

***

Кабульдінов Зіябек Єрмуханович,

директор наукового центру «Євразія»,

доктор історичних наук, професор

Євразійського національного університету

імені Л.М.Гумільова

 

Формування української діаспори в Казахстані у новий час і роль Т.Г.Шевченка у розвитку культури і мистецтва краю

 

У 18-му – на початку 20-го століть корінні жителі Казахстану продовжували становити абсолютну більшість населення краю. Так, 1897 року в Казахстані проживало 4147,7 тисячі осіб, з них близько 80% – казахи. Решту жителів складали представники козачого і переселенського селянського населення, а також уйгури, дунгани, узбеки, українці та інші етнічні групи. Значна частина російських, українських, мордовських, польських, німецьких, уйгурських та дунганських переселенців і представників інших народів опинилася в Казахстані в останній чверті 19-го – на початку 20-го століть.

У Північному і Північно-Східному Казахстані відбувалося невпинне збільшення чисельності переселенського селянства. Селянське переселення до Казахстану супроводжувалося масовим вилученням найбільш родючих земель у казахського населення. Водночас тривав процес взаємовпливу і взаємозбагачення культур представників різних етнічних груп.

Перші групи українців, яких у царські часи називали малоросами, з’явилися на території Казахстану в другій половині 18-го століття. Це були переважно учасники національно-визвольних рухів, заслані на територію краю за свої переконання і політичні погляди, за палке прагнення до свободи й незалежності.

Значні групи українців з’явилися на території казахських степів на межі 19-20 століть у період масового переселення селян з європейської частини Російської імперії. Переселенці прибували, головним чином, із Полтавської, Харківської, Таврійської, Херсонської, Катеринославської та Київської губерній.

Основним господарським заняттям українців було землеробство. Приміром, одним із відомих хліборобів краю був український селянин із села Запорізьке Киймінської волості Атбасарського повіту Акмолинської області Василь Марченко. 1913 року в Росії відзначалося трьохсотріччя правлячої династії Романових. І для зразкових господарств були засновані премії. З Акмолинської області цю премію отримав В.Марченко. З метою збереження родючості землі він запровадив десятипольну сівозміну. Передплачував сільськогосподарські журнали «Сільський вісник» і «Хлібороб». Використовував новітні для того часу сільгоспмашини. Займався поліпшенням порід домашньої худоби.

Незважаючи на колоніальний характер переселенської політики царизму, між українцями та місцевим населенням було багато випадків складання дружніх, а то й родинних відносин. Так, за участь у демонстрації 1905 року з Києва було вислано в Акмолінський повіт Афанасія Латуту. Він був усиновлений казахом Жоламаном, отримавши нове ім’я і прізвище Жакупа Жоламанова. Згодом він став одним із лідерів 30-тисячного повстанського руху казахів проти колоніальної політики царизму в 1916 році в Акмолинському Приішим’ї.

За переписом населення 1897 року в Казахстані проживало 86,7 тисячі українців. Питома вага українського населення склала майже 2% від усього населення краю. Значні групи українців розселилися в Акмолинській області (51,1%). Основну частину українців становили селяни (87%). Деякі з них входили до стану міщан (7%). Близько 5% українців були представлені в російському козацтві.

Селилися українці, переважно, ізольовано від російських селян: «Малороси (Харківської, Полтавської, Київської та інших губерній) оселилися в останні роки головним чином у південних степових повітах Акмолинському й Атбасарському. Їх села можна відразу впізнати за білими саманними (сирцевої цегли) хатами під солом’яними дахами... З великоросами селяться вони лише в крайньому разі, вважаючи за краще окремі поселення...» [1, с. 198-199].

У 19-му – на початку 20-го століть помітно активізувалося наукове вивчення Казахстану. Дослідженням Казахстану займалися представники передової російської інтелігенції, засланці, а також освічені представники казахського суспільства. Свої дослідження залишили й іноземці: англійці, німці та французи. Не лишилися осторонь і українці.

З-поміж них особливе місце займає славетний син українського народу – Тарас Григорович Шевченко. З огляду на те, що ця воістину видатна особистість займає особливе місце в історії казахського народу, то нами, авторами шкільного підручника за 8-й клас з історії Казахстану у 2012 році напередодні 200-річчя з дня його народження було включено матеріал про цю неповторну людину (з фотографією). Тепер його щорічно читають і вивчають близько 300 тисяч школярів Казахстану, які навчаються у 8 класі загальноосвітніх шкіл [2]. Цей матеріал систематизовано і представлено окремим розділом, присвяченим Великому Кобзареві.

Підручник успішно пройшов кілька презентацій у різних аудиторіях, особливо високо було оцінено цю працю учасниками Шевченківських читань. Нижче подається згаданий розділ підручника.

 * * *

У період з 1847-го по 1857-й роки на території Молодшого жузу відбував заслання великий український поет і художник Тарас Григорович Шевченко. Він опинився в Казахстані не по своїй волі: був засланий з України безстроково за велінням російського царя Миколи I. Основною причиною заслання стали волелюбні вірші Т.Шевченка. У своїх творах він висловлював думку і палке бажання щодо набуття українським народом свободи і незалежності. 1847 року в 33-річному віці його було віддано в солдати в окремий Оренбурзький корпус. Великий український поет, талановитий художник став політичним засланцем і звичайним солдатом Російської імперії. Йому було заборонено навіть малювати. Солдатську службу відбував у Оренбурзі, Орську, на півострові Мангистау в Новопетровському укріпленні. Між Т.Шевченком і казахами встановилися теплі дружні стосунки.

Царський уряд категорично заборонив йому писати про казахів. Незважаючи на цю заборону, Т.Шевченко створив повість «Варнак», в якій йому вдалося описати нелегке життя казахів. Згодом Т.Шевченко написав повість «Близнюки», в якій цей напрям було розвинуто. Усі свої твори Т.Шевченко потай записував у маленькі, зроблені ним самим книжечки і ховав їх у халяву чобота. До них увійшло близько 120-ти творів. Це автобіографічні, філософські та історичні вірші, лірика з образами української та казахської природи. Так, у своєму вірші «Мої думи» він описував життя простих казахів. У своїх творах він засуджував кріпацтво, свавілля поміщиків, російську воєнщину, висловлював співчуття знедоленим.

Тяжкому життю казахської бідноти Т.Шевченко присвятив більшість своїх картин і замальовок. По собі він лишив такі картини, як «Пастух», «Киргиз на коні», «Над степом», «Буран», «Жебраки», де змальовується життя збіднілих степовиків. В образотворчій спадщині Шевченка – близько 450-ти робіт, з яких приблизно 350 – про Казахстан, його природу, життю і побуту його жителів.

Поет користувався величезною повагою серед місцевого населення. Казахи називали його шанобливо «акин-Таразі» (поет Тарас). Близько спілкуючись із місцевим казахським населенням, Т.Шевченко знаходив багато спільного в історичній долі казахського та українського народів.

Т.Г.Шевченко назавжди залишився в пам’яті казахського народу як найкращий приклад шанобливого ставлення українського народу до казахів, як справжнє вираження дружби двох братніх і багатостраждальних народів.

 

Список використаної літератури:

1. Россия. Полное географическое описание нашего отечества. Настольная и дорожная книга для русских людей. Под ред. П.П.Семенова. Киргизский край. - С.-Петербург, 1903.- Т. XVIII.

2. Кабульдинов З.Е., Каипаева А. История Казахстана. - Алматы: Атамура, 2012.- 346 с.